Почнемо з любові – всеперемагаючого почуття.
Яковлівчанка Ірина писала листи своєму судженому – хлопцю зі свого села Павлу Вакулі буквально щодня. Коли “вертушка” доставляла солдатам пошту, то йому діставався цілий лантух послань. Читаючи, він розкладав їх у порядку відправлення – за штемпелями, і в пам’яті зринали їх побачення, перші поцілунки і клятва у вірності. Далеко від дому, на чужій землі, де йшла війна, де чи не щодня підстерігала куля моджахеда, ті листи додавали йому сил.
Павло теж надсилав коханій звістки про себе. Якось він написав про своє моторошне враження від згорілих у БТРі бійців, які потрапили у засідку. Після цього Павла викликали до штабу полку і провели з ним виховну бесіду на тему, про що слід писати додому. Відтоді він завжди писав одне: “Все йде добре…”
Служив Павло водієм. На своїй вантажівці перевозив продукти, пальне, боєприпаси і жодного разу не наїхав на міну. Певно, його берегла любов.
Пам’ятаєте, як у Костянтина Симонова:
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой.
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.
Після демобілізації Павло та Ірина одружилися, зажили душа в душу і дали життя двом гарним дітям – Сергію та Альоні.
Але вижили не всі. Розповідають, що бійці гинули десятками.
– Нашій розвідці стало відомо, що на кордоні з Пакистаном моджахеди створили базу для свого навчального центру, – згадував у розмові зі мною Микола Поточний, голова Спілки ветеранів Афганістану (інтернаціоналістів) Роздільнянського району. – Командування наказало його знищити. На виконання завдання відправилися 120 воїнів, а повернулися 82…
У тому бою брав участь і Поточний. Після розгрому ворожого гарнізону, мінери, серед яких був і Микола, довершили справу – підірвали склади зі зброєю та існуючі будівлі. За той епізод наш земляк був удостоєний ордена “Червона Зірка”.
Інші були теж нагороджені, дехто – посмертно.
Загалом, втрати у тій війні за енциклопедичними даними оцінюються такими числами: до 15 тисяч осіб з боку СРСР і до 140 тисяч з боку Афганістана. Зокрема, з Миколиного призову в Афгані загинули В’ячеслав Чернишов зі Степового та Вадим Оттінгер зі Степанівки…
На вшанування подвигу воїнів-інтернаціоналістів у центрі Роздільної у 1998 році встановлено меморіальну плиту. Доречно буде нагадати, що найбільше зусиль для її зведення доклали саме Павло Вакула, який тоді теж очолював ветеранську організацію афганців, та Микола Поточний, за дієвої підтримки колишньої виконуючої обов’язки голови райдержадміністрації Лариси Євгенівни Анзіної.
Це про тих, хто не повернувся з війни, поет Борис Олійник у поезії “Живим – од полеглих” писав:
Нас не діждались сині,
Нас не діждались карі,
В ночі терпкі осінні
Ми залітаєм з марень
Листом із осокорів
В думи дівчат красивих…
Тільки чому ж так скоро
Стали ви зовсім сивими?
А-а, ми й забули.
Стійте,
Як же це ми забули,
Що не дійшли до стрічі
Рівно на відстань дула?
Афганська війна тривала десять років – з 1979-го по 1989-й. Як пояснює “Велика сучасна енциклопедія”, вона являла собою “політичне і збройне протистояння сторін: правлячого режиму Демократичної республіки Афганістан за військової підтримки Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані (з одного боку) і моджахедів (“душманів”) із прихильною до них частиною афганського суспільства, за політичної та фінансової підтримки зарубіжних країн та частини ісламського світу (з іншого)”.
Якщо сказати простіше, то керівництво СРСР не могло допустити виходу Афганістану зі сфери свого впливу, оскільки захоплення влади афганською опозицією могло призвести до посилення позицій США у цьому регіоні.
Читайте також: День виводу військ з Афганістану
Вшанували воїнів-інтернаціоналістів
Верхи, певно, не розраховували на те, що війна розтягнеться в часі, тому попервах вона старанно замовчувалася. Цинкові домовини з тілами полеглих майже до 1987 року ховали напівтаємно, а на табличках заборонялося вказувати, що полеглі загинули в Афганістані.
Але поступово завіса секретності почала спадати. Цьому сприяла політика гласності, що стала одним із компонентів запровадженої Михайлом Горбачовим перебудови. У пресі з’явилися критичні статті про війну, на концертах – пісня “Чорний тюльпан”, а відомий поет Євген Євтушенко написав вірша “Афганська мураха”. У вірші комаха повзе по вбитому на афганській землі російському хлопцю і запитує його:
Почему ты явился
с оружием к нам,
Впервые услышавший
слово “ислам”?
Что ты дашь нашей родине –
нищей, босой,
Если в собственной –
очередь за колбасой?
Подібні запитання в Афганістані задавали й згаданому вже тут Павлу Вакулі з Яковлівки.
– Я, як водій, – розповів він, – побував у багатьох населених пунктах Афганістану, спілкувався з різними людьми. Допомагали у розмові солдати-таджики, які володіли афганською мовою. Так ось, якось один аксакал прямо заявив: “Колись ви вигнали нас із Середньої Азії, а тепер пішли далі, в Афганістан. Краще забирайтесь геть із нашої землі”. Нам, яким говорили, що ми прийшли туди, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, дивно було це чути. Це вже потім ми довідалися, що в грудні 1989-го на II з’їзді народних депутатів СРСР було заявлено, що вторгнення в Афганістан заслуговує політичного і морального осуду. Але цей осуд стосується політиків, які заварили цю кашу, а не радянських воїнів, які чесно виконали свій обов’язок перед країною, якої більше нема.
Нема вже й того Афганістану, який був. Через три роки після виходу звідти радянського контингенту, до влади в країні прийшли радикальні ісламісти і в 1992 році Афганістан був проголошений ісламською державою. Але мир і спокій до країни так і не прийшли.
Питається, для чого Радянський Союз витратив на ту війну за приблизними підрахунками 75 мільярдів доларів? Для чого туди було відправлено 620 тисяч військовослужбовців і цивільного персоналу, у тому числі 160 тисяч українців, багато з яких загинули, потрапили в полон чи зникли безвісти?
Якщо бути точним, то афганська війна тривала дев’ять років, 11 місяців і 19 днів. Всі, хто вижив в боях, поєднані міцною чоловічою дружбою. Микола Поточний назвав немало своїх бойових товаришів, з якими часто спілкується. Це Василь Загоруй з Роздільної, Юрій Тишкевич із Санжейки Овідіопольського району, Віктор Божик із Яковлівки та інші. Активно допомагають у роботі спілки її ветерани Володимир Доценко і Валентин Зінченко. Завжди поцікавиться, підкаже, посприяє начальник управління соціального захисту населення РДА Лариса Вікторівна Знахарук.
– Мене турбує лише те, – переживає Микола Михайлович, – що я неспроможний розв’язати всі проблеми своїх бойових побратимів. Одні хворіють, як ось Володимир Дибкін, інші скаржаться на статки, зменшення пільг… І ці та інші проблеми є чи не в кожного з 324 воїнів-інтернаціоналістів, які брали участь не лише у війні в Афганістані, а й у збройних конфліктах у Чехословаччині, Єгипті, Сьєрра-Леоне та інших країнах.
Наостанок скажу, що ми докладали й докладаємо свої зусилля для належного патріотичного виховання молоді. Нам є що передати молодим. Торік, 15 лютого, вітаючи учасників бойових дій на території інших держав, Президент України Петро Порошенко наголосив: “Покоління, обпалене полум’ям збройних конфліктів, стало активним учасником розвитку української держави. Воїни-афганці сказали своє вагоме слово під час Революції Гідності, їх бойовий досвід і тепер є запорукою багатьох перемог у боротьбі з російським агресором за незалежність і територіальну цілісність України”.
Валентин Щегленко.
